Битва з татарами під Мартиновим у 1624 р

Битва з татарами під Мартиновим у 1624 р.

Давня історія України знає чимало військових перемог і невдач, які описані очевидцями й сучасниками. Вітчизняні й зарубіжні хронікери більше цікавилися масштабними і доленосними подіями, водночас намагалися фіксувати й менш примітні, але водночас цікаві сюжети місцевого значення, що теж мали певний резонанс у супільно-політичному житті тих країн, які були причетні до них. Однією із них була переможна битва між відділами Станіслава Конецпольського (1592−1646), польного гетьмана коронного (1617−1632 роки гетьманства) та приватних корогв із татарським військом мурзи Кантеміра, який за особливу ревність і завзятість під час Хотинської війни 1621 р. отримав від султана титул паші та Сілістрійський еялет (м. Сілістрія у Болгарії. — І. Т.) [10, с. 491]. Битва відбулася 20 червня 1624 року під містечком Мартинів (тепер село Новий Мартинів Івано-Франківської області. — І. Т.), де загони ногайців зазнали поразки.

Мета статті - розглянути стан вивчення цієї події у вітчизняній і польській історіографії, висвітлити джерельну базу проблеми, у хронологічній послідовності подати хід підготовки до битви, її перебіг, наслідки і значення.

Актуальність дослідження зумовлена відсутністю у вітчизняній і зарубіжній історіографії спеціальних праць із цієї тематики. Пропонована стаття, власне, є першою спробою вивчення згаданої битви.

Хронологія першої битви під Мартиновим (друга відбулася у лютому 1699 р.) застережень не викликає. Найдавніші згадки про битву з татарами поблизу цього містечка надибуємо в польських хроніках, різного роду урядових документах (листах, реляціях, донесеннях), щоденниках, мемуарах.

Основними джерелами історичних відомостей про Мартинівську битву з татарами є «Діаріуш правдивий перемоги над татарами, здобутої року 1624» та лист польного гетьмана коронного Станіслава Конецпольського до короля ІІІ Вази (1587−1632), написаний у польовому таборі біля Поплавників 23 червня 1624 р. [31, с. 140; 32, с. 250]. Первісний друк «Діаріушу» містив чимало технічних помилок, тому його було видано повторно. Другий варіант цього документа (із дещо зміненою назвою, на двох аркушах) був опублікований у варшавській друкарні Яна Россовського у тому ж 1624 р. Він мав заголовок «Погром татарський, або коротка реляція перемоги над татарами […] 1624 р.» [17, с. 250−252; 14, с. 8].

Короткі джерелознавчі відомості про реляцію 1624 р. подає Вацлав Мацейовський. Ознайомившись із текстом джерела в окружній бібліотеці міста Синява, дослідник відзначив схожість стилю оповіді із описами битв хроніста Мартина Броньовського, зауважив відсутність місця події на титулі [34, с. 117] тощо.

Важливе значення для уточнення учасників битви та чисельності польсько-українських військ має Реєстр панів-волонтерів, які долучилися до літньої воєнної кампанії 1624 р. під Мартиновом зі своїми підрозділами. Документ походить із бібліотеки Оссолінського. Таких вельможів було 11 осіб. Вони привели із собою 3000 воїнів. У тому ж реєстрі є список татарських мурз (15 осіб), учасників битви (Поіменний перелік див. у додатку 1). Цей документ, очевидно, був підготовлений гетьманом С. Конецпольським як подання королю для вшанування і нагородження переможців [39, с. 257−258; 14, с. 8].

Важливі відомості про перемогу польсько-українських сил над ордою під Мартиновом зафіксовані у польських хроніках. Павел Пясецький (1579−1649) у своїй хроніці зазначив: «У місяці червні […] з Волощини зі сторони Снятина вторгся мурза Кантемір з 50-ма тисячами татар ('кількість явно перебільшена. — І. Т.). На зворотному шляху польний гетьман С. Конецпольський, який щойно повернувся із турецького полону, зібравши невелике військо (3 тис. кінноти, 700 піхоти), перестрів татар під Мартиновим неподалік Галича і в результаті переможного бою звільнив ясир та відібрав усю здобич, награбовану татарами» [26, с. 314].

Хроніст Бартоломей Зіморович (1595−1677 р.), фіксуючи події 1624 р., зауважив наступне: «Польний гетьман з кварцяним військом, що повільно пересувалося, переслідував [татар] до містечка Мартиново і примусив до втечі» [5, с. 160].

Окремі епізоди цієї події відображено в проповіді Фабіана Бірковського «Канти — мір паша розгромлений, або про перемогу над татарами Йогомосці пана Станіслава Конецпольського, гетьмана польного коронного 1624 року дня 20 місяця червня». Ця пафосна промова (на 11 аркушах) була видана у Варшаві, у друкарні Яна Рос — совського в 1624 р. Скорочений передрук пам’ятки перевидав у 1842 р. у Львові Станіслав Пшелецький [17, с. 260 — 270; 24, с. 262−270].

Ще одним важливим джерелом історичної інформації про червневі події 1624 р. під Мартиновим є лист Кантеміра до короля [Сигізмунда ІІІ] від 23 червня 1624 р. [28, с. 252−257; 29, с. 258−260; 14, с. 8].

Про спустошливі дії нападників улітку 1624 р. згадує і німецький хроніст Кевен — хіллер, який зауважив, що «татари всюди вогнем і мечем пустошили край, збіжжя навіть у полі палили» [27, с. 132].

Із біографічних наративів про вторгнення орди в галицькі землі влітку 1624 р. згадує у своєму життєписі Якуб Собеський (1590−1646), батько короля Яна ІІІ Собеського. Про це вторгнення воєначальник писав: «Татари під командуванням Кантеміра-мурзи, в кількості 30 тис. (цифра значно завищена. — І. Т.) через Волощину напали на Червону Русь, вчинивши великі спустошення. Розгоромив їх гетьман Конецпольський біля Мартинова, недалеко Галича» [23, с. XV].

Згадані джерела подають докладну характеристику воєнних дій польсько-українських військ проти ординців під Мартиновим улітку1624 р.

Із українських літописців про події під Мартиновим згадує Денис Зубрицький (1777−1862), автор «Хроніки міста Львова» (1844). Історик звертає увагу на обставини знищення ординцями ясиру під час походу в українські землі у червні 1624 р. «Оскільки у натовпах гнаних невільників, — писав дослідник, — багато людей через вік і слабкість від недостатнього харчування не встигали за швидким кінним татарським походом, а ті не бажали зустрітися з переслідуванням гетьмана Станіслава Конецпольського, тому впень витяли старих і слабких і залишили дітей живими по полях, а з рештою сильних бранців рушили в подальшу дорогу» [6, с. 238].

В українській історіографії про перемогу над татарами під Мартиновим у 1624 р. згадують Антон Петрушевич [9, с. 30], Михайло Грушевський [4, с. 517], Богдан Гаврилів [2], Віктор Мандзяк [7, с. 206−207] та ін.

Із польських істориків про цю подію повідомляють Станіслав Жижновський [45], Кароль Шайноха [42, с. 83−86], Юліан Бартошевич [14, с. 235−236], Тадеуш Корзон [25, с. 222−224], Олександр Чоловський [15], Богдан Барановський [13, с. 22], Януш Паєвський [33, с. 97−99], Лєшек Підгородецький [36, с. 121−132; 37, с. 143−147], Єжи Теодорчик [45], Ришард Маєвський [30, с. 236], Анджей Гліва [18] та ін.

Цікавим є також художній опис цієї битви, залишений Іваном Левицьким у книзі «Поражение татаров под Мартиновом в 1624 році». Цю книгу відшукав учитель історії Петро Мазурик із Мартинова [2, с. 170].

Окремі описи мартинівських подій знаходимо у довідкових виданнях [35, с. 382−383] та інтернет-ресурсах [1, с. 43].

1624 рік для населення Галицької землі був особливо важким. Не встигла людність оговтатися від зимового набігу орди, як у травні татари знову повернулися і розпустили свої загони аж поза Перемишль і Краків [27, с. 132].

Активізації наступальної зовнішньої політики Кримського ханства стосовно Речі Посполитої сприяли певні політичні передумови. Як відомо, воєнна і політична активність Кримського ханату в Східній Європі, що збагачувала правлячу верхівку держави, стимулювала її сепаратистські настрої відносно Османської держави. Деякі кримські хани, що прагнули проводити незалежну політику, навіть ішли на союз із супротивниками османців. Через слабкість центрального османського уряду таких ханів було чимало. Так, у 1624−1628 рр. уряд хана Мегмед-Гірея ІІІ (1624−1627) тримався з допомогою українських козаків під проводом гетьмана (1622−1628 з перервами) Михайла Дорошенка. Спільними зусиллями союзники дали відсіч яничарському десанту біля Кефе 1624 р. Навзаєм татари потурали морським нападам козаків на чорноморському узбережжі Анатолії та Румелії. Цей період був кризовим для османсько-кримських відносин [3, с. 465].

Як відомо, у 1624 р. у Кримському ханстві на престол повернувся Мегмед Гірей, який залучив на свій бік брата Шагін-Гірея і разом із ним розпочав розправу над своїми супротивниками, що викликало невдоволення султана. Невдоволення падишаха викликали і прояви відвертої непокори. До прикладу, відомим є той факт, що брати Гіреї відмовилися виконати наказ султана будувати замки в нижній течії Дніпра для стримування козацьких походів. Тому турецький уряд повернув на престол попереднього правителя Джані-бек-Гірея (1624 р.). Але й далі, не бажаючи коритися волі султана, хани проявили нечувану зухвалість; вони звернулися за допомогою до козаків, яких ще недавно вимагали знищити. І запорожці разом із військом Шагін — Гірея навесні 1624 р. вчинили напад на турецьку Кефе. Розбивши османців, хан відпустив козаків із турецькою здобиччю і звільненими козаками-невільниками (700 осіб) [4, с. 512−513; 10, с. 481−482].

Якщо відносини кримців із польськими підданими — козаками — улітку-восени 1624 р. склаладалися благополучно, то взаємини Шагін-Гірея і польського уряду із ногайцями Білгородської орди, очолюваними мурзою Кантеміром, були виразно ворожими, головним чином через агресивні дії стосовно Польщі й Криму. Двічі ногайців було розбито на початку 1624 року біля Скали [Подільської] та влітку під Мартиновим. Перебуваючи у безпосередній залежності від Порти, Кантемір наприкінці 1624 р. завдав поразки Шагін-Гірею [4, с. 517].

Отже, загостренню відносин Речі Посполитої із Портою та її васалами (ногай — цями) сприяло втручання запорожців у кримські справи, де точилася боротьба за владу між членами династії Гіреїв. Цьому посприяли також три морські походи козаків до Стамбула [11, с. 278−279]. Очевидно, саме за вказівкою султанського уряду Кантемір-паша здійснював набіги на українські й польські землі, один із яких припав на червень 1624 р. Цікаво, що саме 20 червня 1624 р. під час битви біля Мартинова козацькі чайки увійшли у Босфор і спустошили поселення на узбережжі протоки неподалік столиці Османської імперії [10, с. 493].

Та повернемося до подій під Мартиновим. На війну із татарами гетьман Станіслав Конецпольський вирушив із міста Бар (Поділля) 28 травня 1624 р. [14, с. 7]. Перше повідомлення розвідки про виступ татарського війська з Буджака через волоську землю гетьман С. Конецпольський отримав у неділю (2 червня 1624 р.). Довідавши — ся про таку тривожну звістку, гетьман невідкладно повідомив короля, розіслав в усі ґроди Подільського, Руського, Белзького воєводств універсали із застереженням про небезпеку, а до шляхти звернення — негайно збирати військо, гусарам наказав із самими лише мушкетами негайно вирушати до Кам’янця. А сам, у вівторок (4 червня), зі всім військом вирушив із Бару до Вінниківців (нині село Літинського району Вінницької області. — І. Т.) і через день прибув до Зінькова, запросив пана Сенявського, хорунжого коронного до участі в кампанії і в четвер (6 червня) вранці розташувався на шляху можливого просування татар. У п’ятницю (7 червня) надійшло повідомлення про таборування орди у Волощині над Орхівцевем. Ця зупинка була зумовлена очікуванням прибуття кримського війська, яке поповнило загони ногайців [16, с. 136; 17, с. 250−251].

Ще 5 червня від захоплених татар стало відомо, що ординці вже біля Степанівців, навпростець це становить 10 миль від позицій польського війська. Гетьман, очікуючи вторгнення на Поділля, розіслав універсали із попередженням про небезпеку вторгнення орди і закликав усіх до збройної оборони краю. Але неприятелю важливішою була не воєнна слава, а здобич, тому він попрямував на Покуття. Розвідувальний відділ із 200 вершників, очолюваний паном Яном Одживольським, своєчасно інформував про місця ночівлі татар. Спершу гетьман мав намір перехопити татар із відділом 1500 вершників, але, з огляду на їхню чисельну перевагу, від цього наміру довелося відмовитися. Тим часом татари рушили углиб Польщі [16, с. 137; 17, с. 251].

Лєшек Підгородецький та Радислав Сікора, услід за П. Пясецьким, вважають, що ногайці чисельністю 6000 воїнів 5 червня 1624 р. поблизу Снятина на Покутті перейшли кородон Речі Посполитої. Л. Підгородецький наголошує також на тому, що у складі військ супротивника був відділ яничарів із двома гарматами. А велику чисельність татарських військових сил, яку подають джерела, Р. Сікора пояснює тим, що не всі учасники походу були воїнами, хіба що 15 тис. вершників (цифра теж завищена. — І. Т.), а решта — охоронні загони, в яких були навіть жінки, перевдягнуті в чоловічий одяг [37, с. 143; 40; 26, с. 314]. 8 червня ординці підійшли до Стрия. Тоді ж вони наблизилися й до Дрогобича, де спалили околиці та навколишні села, однак міста не здобули [21 с. 46; 37, с. 143].

Тим часом гетьман, зібравши 2000 воїнів, вирушив через Почапинці, Чорноко — зинці, Чортків, Бучач, Завалів, Підгайці на Покуття, поповнюючи по дорозі своє військо загонами добровольців і найманців. На марші він отримав звістку про те, що орда уже побувала під Більшівцями та Бурштином і під Мартиновим (у неділю 9 червня), перейшла Дністер і далі, через Стрий, прямує до Перемишля [16, с. 137; 38, с. 251−252].

15 червня 1624 р. татарські загони були вже в Сяноцькій землі (Руське воєводство). Саме в цей час у селі Буковське відбувся збройний виступ селян проти землевласників, який співпав із нападом ординців. Під час набігу татари спалили поселення, частину людей порубали, значну кількість селян забрали в неволю. Але більшості (150 осіб) на чолі із орендарем Вінчеславом Водзінським удалося заховатися, знайшовши сховок у сусідньому лісі [22, с. 16−17].

Під час літнього нападу 1624 р. орда дісталася вглиб польських етнічних земель, заклавши кіш поблизу Медики, а далі ногайські чапули сягнули поза Перемишль, Ярослав, Бжозов, Жешов, Кросно, Пшеворськ, Сендзішов аж до міста Казимира на Віслі. Захопивши велику здобич, напасники поверталися до дністрових переправ біля Мартинова [26, с. 314; 6, с. 238; 31, с. 140; 15, с. 70; 37, с. 143; 40]. Хроніст Бартоломей Зіморович про цей похід орди писав так: «Між тим Кантемір, марнотратець християнської крові та щорічний знищувач Русі, розмістивши коло Медики табір, довкола розбійницькі орди розпустив і вже, безкарно вогнем і мечем спустошуючи, з величезною кількістю полонених […] аж до Казімєжа дійшов [5, с. 160].

Як уже зазначалося, С. Конецпольський, дізнавшись про напрям руху орди, спершу планував іти вслід за ординцями і під час розпуску чапулів атакувати татарський кіш, але через малочисельність власних сил від цього наміру відмовився й очікував на підхід загонів князів Зборовських та інших українських старост. Пасивне очікування зайняло цілий тиждень. Через значні відстані та повільність руху підмога прибула із великим запізненням, тому довелося чекати на повернення ординців із походу (16, с. 137; 38, с. 253). Тактика очікування дозволяла ординцям охоплювати нападом значні території і завдавати місцевій людності значних збитків.

Очікуючи повернення орди, польське військо наблизилося до Свистельників, де затрималися ще на три дні. Саме тоді пан Одживольський повідомив, що татари повертаються тим шляхом, що прийшли. Тоді гетьман, уже не чекаючи на решту підмоги, продовжував рух і зупинився під Мартиновим за дві милі від Галича зумисне невеличким табором, а всі важкі вози відправив до замку. Ймовірно, це теж було зроблено для того, щоб створити у татар видимість малочисельності польського війська. Польський історик Януш Паєвський датує розташування гетьманських хоругв (4000 воїнів) під Мартиновим 12 червня 1624 р. [33, с. 97]. Тоді ж, згідно з джерелами, прибули й татари. «Неприятель з’явивився на третій день в середу пополудню і зупинився табором від нас за дві милі поза Дністром за горами», — пише автор щоденника. Надвечір татарські зверхники відправили загін із двохсот вершників для зачепних герців. Побачивши маленький польський табір, ординці зрозуміли, що мають справу із кількома сотнями польського війська і навіть не розпочинали зачепних сутичок, сподіваючись наступного дня подолати Дністер і розбити супротивника [16, с. 137; 28, с. 139−140; 29, с. 258; 38, с. 253].

Конецпольський навмисно став дуже малим табором, щоб створити у татар враження, що у нього менше війська, ніж є насправді, і щоб заохотити орду до атаки на нібито слабкого супротивника. Гетьман побоювався, щоб Кантемір не вирішив піти з кошем і здобиччю на дальшу переправу через Дністер біля Галича, бо тоді б він зумів вислизнути з приготованої на нього пастки. Коли С. Конецпольський зрозумів, що татари побачили засідку, він вирішив повернутися на північний берег і перекрити переправу під Галичем (за 15 км від Мартинова) [1].

Тим часом розпочалися активні приготування до битви. В густих, гористих лісах, на правім березі Дністра, неподалік села Боднарів, за наказом гетьмана українськими селянами зроблено засіки (завали на шляху наступу ворога в лісовому масиві із зрублених дерев середніх і більших розмірів, укладених загостреними верхівками в бік очікуваного наступу ворога. — І. Т.). Це було зроблено для того, щоб татари не змогли зійти із шляху та обминути переправи через Дністер під Мартиновим [33, с. 97]. Польський історик Маурицій Горн стверджує, що «у другій половині червня 1624 р. гетьман готував засідки для татар по обидва боки Дністра під Мартиновим і біля Боднарова» [21, с. 47]. Адже це були найімовірніші шляхи відступу орди. До того ж для ординців боднарівський напрямок був важливим ще й тим, що у Боднарівському лісі напасники залишили під охороною захоплений ясир і решту здобичі [33, с. 98].

Тому гетьман все ж таки мав побоювання, що татари, відволікаючи польське військо зачепними герцями, зможуть поза горами відвести захоплений ясир. Щоб так не сталося, командувач польсько-українського війська вирішив здійснити стратегічний маневр. Він наказав війську, як стемніє, загасити вогні й розпочати відступ. Здійснивши нічний відхід, поляки удосвіта опинилися на широкому полі біля села Поплавники, що між Галичем і Більшівцями. Задум гетьмана полягав у тому, щоб заманити татар на це широке поле перед Дністром, щоб мати оперативний простір для маневрування військами. До того ж, заболочена територія між Дністром і Гнилою Липою позбавляла татарську кінноту рухливості [16, с. 137; 28, с. 140; 29, с. 258; 38, с. 253−254]. «Як би так неприятель хотів обминути нас, — пише автор діаріуша подій під Мартиновим, — ми могли б перехопити його на усіх переправах, бо Поплавники дві милі нище Мартинова біля Дністра і лише за милю до Боднарівського лісу і засік, влаштованих там». Так само вийшли б татари до цього місця, якби надійшли і з боку Бурштина, де також зручні переправи [16, с. 138; 38, с. 254].

Отже, місцевість, вибрана для очікування татар, з погляду гетьмана, була зручною й для військових дій, і не давала ординцям непомітно вислизнути, бо усі переправи через Дністер було перекрито.

Стосовно місця битви, то воно було вибране гетьманом С. Конецпольським на лівому східному березі Дністра у дещо заболоченій річковій місцевості [33, с. 97]. Для дій у полі гетьман виділив лише 12 легких корогов кварцяних і приватних під командуванням Томаша Замойського. Решта військ, в тому числі гусари, повинні були діяти з табору [1].

Співвідношення сил під час битви 20 червня 1624 р. під Мартиновим було таким: польська армія — гусарів 600, кінноти з приватних хоругов — 1450, запорожців кінних — 650, піших -100, шляхетської піхоти — 700 осіб, разом 3500 воїнів і кілька гармат. Очолював полько-українське військо Станіслав Конецпольський. У його складі були: великий коронний стражник Ян Одживольський, ротмістри Станіслав Лянцкоронський, Самійло Лащ-Тучапський, Павел і Стефан Чарнецькі, а також такі керманичі, як Ян Тишкевич, Якуб Собеський, Олександр Балабан та інші (докладніше див. у додатку 1). Татарське військо, очолюване мурзою Буджацької Орди Кантеміром-пашою, мало у своєму складі 6000 вершників і дві гармати [7, с. 206, 207; 15, с. 71] (перелік командувачів татарського війська див. у додатку 2). За підрахунками польського дослідника Лєшека Підгородецького, співвідношення сторін було таким: польсько-українські сили налічували 4800−5000 воїнів, а татарське військо мало у своєму складі 6000 вершників. Зазначене співвідношення узгоджується із даними Олександра Чоловського [35, с. 277; 37, с. 145; 15, с. 71]. З огляду на труднощі, пов’язані із темпами мобілізації шляхетських військ, більш об'єктивним виглядає менший числовий показник.

План гетьмана С. Конецпольського полягав у тому, щоб виманити війська Кантеміра на брід під Мартиновим і там знищити. Однак коли ногайці 19 червня наблизилися до переправи, їх проводир відчув підступ з боку поляків і відійшов на милю, спрямувавши попереду гарцівників. Як уже зазначалося, гетьман побоювався, аби Кантемір не пішов до іншої переправи, що знаходилася біля Галича, бо це дало б йому змогу уникнути бою. Але після багатьох маневрів усе ж вдалося спрямувати ногайців у необхідному напрямку [37, с. 145].

У ніч з 19 на 20 червня польське військо таємно переправилося через Дністер і рушило на Галич. У відповідь Кантемір розділив свої війська так: частину кинув навздогін за гетьманом, а кіш переправив під Мартиновим. Біля 3 години ночі 20 червня татари зіткнулися з поляками на шляху до Галича. У цей час польський табір відступав назад і був за 11 км від Мартинова. Гетьман наважився на контрудар [1].

Готуючись до битви, польський командувач таки зумів переконати супротивника у малочисельності свого війська. Для цього він спеціально зменшив власний табір, аби заохотити орду до наступу на нібито слабкого ворога. Врешті й Кантемір-паша був стурбований утратою з поля зору невеличких і боязких, на його думку, польських сил, а, віднайшовши їх, 19 червня (у середу) розпочав навальні дії усіма силами (15 тис. воїнів, цифра значно завищена. — І. Т.). На цей час польське військо (5 тис. вояків), залишивши на світанку табір, вишикувалося у бойовий порядок [16, с. 138, 139; 28, с. 140; 29, с. 258; 37, с. 145].

Коронний табір було вишикувано у вісім рядів фронтом до Дністра. Між возами стала кіннота. Панцерні з авангарду охорони повинні були заманити сили Кантемі - ра між польський табір і ріку Дністер. Згідно з планом гетьмана, після цього його вояки ударом у фланг татарської орди повинні були зіштовхнути їх на болота біля місця впадіння річки Лімниці в Дністер. Але Кантемір не мав наміру переправлятися під Галичем, а хотів обманути коронні війська, щоб дати час кошеві зі здобиччю відійти подалі. Коли татарський воєначальник почав відступати назад до Мартинова, С. Конецпольський змушений був залишити таку зручну позицію [1]. Наступ на польські позиції ординці розпочали о пів на третю ночі атакою на передові загони [7, с. 206].

Перший наступ ординців 20 червня 1624 р. був спрямований на правий фланг поляків. Туди на допомогу своїм гетьман С. Конецпольський спрямував полк Станіслава Порицького, підкоморія подільського. На передньому плані відкрилася хоругва пана Лагодовського, яку добре провів поручник Грушецький, що загинув у бою. Там же, на передовій, у сутичці з татарами загинув і хорунжий пана Александра Мику — лінського (прізвище не вказано). Далі татари дещо призупинили наступ і півгодини відпочивали, здійснюючи зачіпні герці. Цей час татарам, очевидно, був необхідний для перегрупування військ і підходу допомоги. Отримавши підкріплення, неприятель атакував центр польського війська (друга атака), але знову зустрів опір, проте, відновив бій, у якому загинув Шимон Копицінський. Наступ орди було відбито. Тим часом польське військо, ретельно вишикуване разом із табором, після збігу полків із пагорбів поволі розпочало наступ у широкому полі й просунулося на милю від місця першої сутички. А гетьман, відбивши татарських гарцівників, тримав військо зібраним, не допускаючи його розпорошення [16, с. 138, 139; 28, с. 140; 29, с. 258; 38, с. 25; 33, с. 98]. А коли польський возовий табір перемістився із пагорбів на долину, на татар ударили гусари, що змусило ординців до відсупу [7, с. 206].

І дійсно, коли вози польського табору сходили з горбів, татари раптово атакували. Щоб прикрити табір і дати йому можливість підготуватися до бою, назустріч їм рушили панцерні корогви. Бій тривав годину, до моменту, коли татари розпочали загальний відступ. Коли польський табір вийшов на рівнину, гетьман дав наказ на генеральний наступ. Табірні вози почали виходити із-за обох крил другого польського ешелону, після чого панцерні, що билися з татарами, кинулися назад до табору, прагнучи заманити татар під вогонь табірних гармат і рушниць, але це їм не вдалося. Проте близька відстань між супротивниками дозволяла діставати татар рушничним вогнем із табору, викликаючи у них паніку [1].

Це була вирішальна — третя фаза битви. Про її перебіг у джерелах мовиться так: «Кантемір-паша усією потугою рішуче атакував військові позиції Сенявських, Калиновських, Шовського та ін. На фланзі відважно билися Ян Конецпольський воєводич серадзький, а також пан Богуш і Одживольський. Фланговий вогонь більших гармат і шмигівниць (багатоствольнихмалокаліберних гармат. — І. Т.) поробив чималі коридори в ворожому війську». Гетьман облаштував свій табір так, що правий і лівий його краї сягали передньої лінії татарського війська, це захищало тил і фланги поляків [16, с. 138; 29, с. 258−259; 38, с. 254; 33, с. 98].

Відвертаючи увагу польського війська бойовим зіткненням, татари одночасно готували переправу. Помітивши ці приготування, гетьман негайно віддав наказ Янові Госліцькому, стражникові коронному, Йоахімові Лацькому та Бальцерові Менчинському перешкодити татарам у здійсненні переправи. З іншого боку одночасно мали наступати на переправу брат гетьмана Ян Конецпольський, воєводич серадзький, Лоубенцький, Ліпніцький і Одживольський з відділами. Їм мали допомагати підрозділи коронного підчашого Миколи Гербурта, загони Яна Богуша і Павла Чарнецького. Удар цього угруповання хоругв мав вирішальне значення: він відтіснив військо Кантеміра до Дністра. Зверху високих берегів ріки не кожний татарин міг розгледіти переправи. Пострілами з високого берега поляки завдавали ординцям відчутних втрат. Поранення у воді зазнав й Кантемір-паша, а коня його було убито. Загинув і Самуель Стжижевський, який самовільно із малим загоном кинувся за татарами [16, с. 138; 38, с. 255; 37, с. 145].

Відступ татар переріс у втечу в напрямку свого коша. Гетьман наказав хоругвам Стефана Хмілецького, що діяли на правому фланзі польської армії, також розпочати переслідування супротивника і завдати удару з боку по супротивнику, що відступав. Цими діями своїх військ гетьман перекрив татарам відступ до дністрових переправ і змусив їх форсувати ріку у незручних для цього місцях. Згодом до переслідувачів добровільно приєднався Тишкевич із своїм загоном. Перебравшись через Дністер, ці відділи до вечора наздоганяли ординців. Їм довелося подолати повноводні й швидкоплинні кам’янисті Чечву і Лукву [16, с. 138; 33, с. 98]. Шляхтич Лукаш Мяс — ковський, учасник битви під Мартиновим, брат королівського дипломата Войцеха М’ясковського, зауважив, що під час переслідування татар уся легка польська кіннота загнала утікаючих ординців у глибокі яри і густі боднарівські ліси [37, с. 146; 44, с. 544−545].

У листі до короля С. Конецпольський стверджує, що для переслідування супротивника відправив десять хоругв [16, с. 140; 29, с. 259]. У засідці, влаштованій поблизу засік у Боднарівському лісі, куди втікали ногайці, було убито трьох татарських мурз [19, c. 198] (повнийреєстр татарськихмурз-учасників битви див. у додатку 2).

Характеризуючи ключовий епізод битви, історик Віктор Мандзяк зазначив: «По відступаючих відкрила вогонь артилерія, піхота і кавалерія, озброєна вогнепальною зброєю. Гусари змусили ординців відступити до Дністра, де під час переправи степовики зазнали значних утрат. Спроби Кантеміра-паші організувати контратаку виявилися невдалими. Татари почали утікати. Відділ польської легкої кінноти (1000 вершників) під орудою ротмістра Стефана Хмілецького наздогнав ординців за 7 км від місця битви» [7, с. 206]. Тут, біля переправи під Мартиновим польській кавалерії вдалося перестріти втікачів. Частина козацької кінноти швидко переправилася на протилежний берег Дністра і знову заганяла татар у воду. Кантемірові не вдалося організувати відсіч [37, с. 145]. Це діяли послані гетьманом навздогін татарам корогви, які обігнали утікачів і заступили їм шлях із півночі під Мартиновим. Повторний залп з луків і рушниць зіпхнув татар до Дністра, завдаючи їм важких утрат (багато хто із ногайців був змушений стрибнути з високого берега Дністра, шукаючи порятунку). Значну кількість татар, що переправлялися через Дністер, було розстріляно з луків і вогнепальної зброї. Чимало татарських воїнів потопилося [1].

Тим часом рештки ординців, утікаючи, просувалися у напрямку до свого коша. Татарський табір знаходився за милю на південь від Дністра. У ньому була незліченна кількість худоби, чорних коней, овець на полях, плач і крик немовлят і дітей, далі шляхтянки і панянки й великі гурти різного люду, захопленого біля Кросна і Перемишля, Ярослава. Найважливішою здобиччю того походу були діти. У листі до короля зазначено, що тих невільників налічувалося більше 1000. Звільнення ясиру викликало хвилю емоцій, люди з радості падали хрестом на землю і щиро дякували визволителям. Домашнім і церковним начинням був устелений татарський шлях. Скрізь лежали награбовані церковні чаші й келихи, ліхтарі, коштовні тканини і одяг, зброя, мішки із грошима й скрині з різним майном. На одній із доріг виявлено 200 убитих татарами чоловіків-невільників. Ординці, утікаючи, у Боднарівському лісі натрапили на засіки, тоді вони свої речі - казани, накидки й награбоване — кидали й розбігалися, хто кінно, хто пішо. Тут селяни їх повсюдно винищували. Рештки татар були знищені у п’ятницю 22 червня 1624 р. біля Хотимира (Тлумаччина). Лише невеличкий загін із 20 вершників на чолі із Кантеміром утік єдиною вузькою стежкою. Кілька татар прибігли на передмістя Єзуполя, один із бусурман навіть в каталоцький орнат (фе — лон) зодягнувся, мав при собі чимало келихів (чаш) та іншого костельного срібла [16, с. 138−139; 28, с. 140; 38, с. 255−256; 19, с. 198; 12, с. 665; 15, с. 74; 37, с. 146; 33, с. 98]. Про цю татарську хитрість Амброзій Грабовський подав таке уточнення «…татарин, одівши червоні ризи та маючи при собі кілька келихів і хрест в одній руці, а другою рукою тримав гарну дівчину. У такому вигляді прибув до Єзуполя, сподіваючись, що його зодягненого не по-татарському не займатимуть» [19, с. 199; 15, с. 74].

Остаточний розгром ординців після їхньої втечі з-під Мартинова завершив Миколай Потоцький (бл. 1593−1651), краківський каштелян і майбутній великий коронний гетьман [20, с. 452]. Тут, поблизу міста Єзуполя, на переправі через Бистрицю, вдалося також звільнити чимало бранців. За словами Л. Підгородецького, «це була найцінніша частина ясиру, яку ногайці під час втечі посадовили на коней» [37, с. 146; 7, с. 206−207]. Отже, рештки полону було відбито на переправі біля Єзуполя. Інша частина татарського війська потрапила в засідку, влаштовану напасникам на Лімниці біля Калуша. Залишки ординського війська у лісах поблизу Комарова допомагали знищувати місцеві селяни [15, с. 71, 73].

Тим часом, дванадцятигодинне переслідування ворога виснажило людей і коней, до того ж настання ночі змусило польські відділи на чолі зі Станіславом Конецполь — ським заночувати в лісі (мабуть, Боднарівському. — І. Т.). Далі військо рушило до Галича, де у Францисканському костелі відправлено урочисте богослужіння вдячності Гоподові Богу за успішне завершення кампанії. Потім гетьман наказав відправити кількасот возів до місця, щоб підібрати у них дітей [16, с. 139; 38, с. 256]. Польський історик Юліан Бартошевич пише, що дітей, забраних із татарського табору, сам гетьман доправив до Львова, де вони, зодягнуті у білу одежу і з вінками на голові, йшли урочистою ходою до костелу [14, с. 8]. Інший опис цієї події є значно прозаїчнішим. Урятованих дітей було відправлено до Львова, де вони були виставлені на ринку, і кожен, хто бажав, міг взяти собі в родину або для прислуги [6, с. 238; 31, с. 140]. Бартоломей Зіморович стверджує, що львівські радники, «не маючи жодного сиротинця, на Скотському ринку виставили дітей перед громадянами, щоб взяти їх за слуг» [5, с. 160]. Можливо, це сталося після згаданих урочистостей, присвячених перемозі над татарами.

Дивовижну історію гетьману С. Конецпольському розповів староста тлумацький, який повідомив, що як тільки татари наблизилися до Мартинова і запалили два найближчих села, у повітрі сформувався великий димовий хрест, який знаходився у тилу напасників і до якого прибувало королівське військо [16, с. 140; 38, с. 257]. Ця розповідь розцінювалася сучасниками як позитивний знак Божого провидіння, яке у цій битві було на боці християн.

Остаточний розгром татар відбувся на полях поблизу села Поплавники. Із ворожих трофеїв до рук переможців потрапили чотири хоругви, в тому числі знамено Гулім-бея, який загинув у бою, лише султанська відзнака зникла [16, с. 139; 38, с. 257; 27, с. 132].

Найтрагічнішим наслідком вторгнення орди була загибель людей. Утрати, спричинені татарським нападом, були великі. У судовій книзі села Маркова повідомляється, що «татари мучили людей, 900 осіб, крім малих дітей, забрали у неволю, залишилося у тому селі лише 17 родин». Тих невільників, котрі не могли швидко пересуватися, як того хотілося напасникам, знищили, до того ж вони безцеремонно вирізали й ту частину чоловічого полону (кількасот осіб), яка намагалася чинити опір [37, с. 146].

Слушним у цьому зв’язку є міркування тюрколога Олександра Галенка про те, що османи таки сприяли татарам у їхніх походах за здобиччю. Найбільше ординців цікавив ясир. «Воєнна здобич, передусім у вигляді полонених, яким легко знаходили збут або вимінювали на гроші, була основною метою походів кримських військ. Тому набіги, — зауважує історик, — часто-густо відбувалися всупереч політичним цілям Кримського ханату та його міжнародним зобов’язанням. Особливо страждали від них українські землі Речі Посполитої, незалежно від того, чи між Османською державою та Річчю Посполитою був стан війни або миру. Кримці брали ясир на територіях османських союзників. Османська політика зазвичай потурала татарам у цьому, виправдовуючи це їхньою окремішністю від імперії» [3, с. 465].

Загалом перемога, здобута польсько-українським військом під Мартиновим, не могла убезпечити південно-східні (українські) землі Речі Посполитої від нових татарських нападів, оскільки засобів для їхнього стримування держава не мала [33, с. 99]. Розгром орди завдав великих утрат татарам і сприяв зміні розстановки сил у Дикому полі не на користь ногайців. До того ж уже восени гетьман С. Конецпольський здобув ще одну перемогу над ординцями, сталося це 18 вересня 1624 р. [37, с. 147; 14, с. 9].

Бойові дії супроти татар і переслідування решток ногайського війська, що тривали від 20 до 22 червня 1624 р., засвідчили можливість успішної боротьби обох народів з ординцями за умови вмілої організації і керівництва військовими діями. Не останню роль у досягненні перемоги відіграла й активна допомога місцевого українського населення, яке брало участь у будівництві засік і переслідуванні ворога.

Розглянутий у статті матеріал дає змогу зробити наступні висновки: похід татар у червні 1624 р. на українські землі був організований із грабіжницькою метою, водночас він був відплатною акцією за невдалий зимовий напад ординців на початку лютого 1624 р., про який мова йтиме окремо.

Події під Мартиновим значною мірою були прогнозованими. Другий напад не був несподіванкою. Польське військове командування завдяки добре організованій розвідці відстежувало усі рухи татарського війська на українській території.

Дещо повільна мобілізація польсько-українських сил не дала змоги керівникові оборони південно-східних рубежів Речі Посполитої гетьманові С. Конецпольському атакувати кримсько-ногайське військо на марші через власну малочисельність і змусила дочекатися повернення ординців з походу. Очікувальна тактика давала більші шанси на успішний розгром ординців, обтяжених здобиччю, водночас її недоліком було те, що татарам давалася можливість для жорстокого спустошення значних територій України й Польщі.

Удаваний відступ польсько-українських військ до Поплавників, де відбулася завершальна фаза битв, переслідував певні тактичні цілі: по-перше, нав’язати супротивнику бій у незручному для нього місці; по-друге, зайняти самому вигідні позиції для ведення бойових дій і перекрити шляхи відступу татарам до переправ через Дністер. Конецпольському вдалося переконати татар в малочисельності та нерішучості польського війська і нав’язати Кантемірові свій план битви.

Витримавши щонайменше три потужні атаки татарського війська, армія С. Конецпольського не була роз'єднана на частини. Її монолітність забезпечував укріплений возовий табір, який убезпечував військо від несподіваного удару ординців з тилу і флангів.

Остаточному розпорошенню татарського війська сприяв передбачуваний гетьманом відступ ногайців вузькими лісовими стежками у напрямку Боднарова, де зазделегіть були підготовлені засіки, які довелося обходити поодинці. Після остаточного розгрому решток ординців поблизу Боднарова, Єзуполя, Комарова і Хотимира татарське військо як бойова одиниця остаточно перестало існувати.

Загалом дії польсько-українського війська, у складі якого воював загін запорозьких козаків (750 осіб), були вміло організовані і скоординовані, що разом із добре продуманою і вдало реалізованою тактикою забезпечило успіх у битві під Мартиновим і на поплавницьких полях, куди перемістилися воюючі сторони для вирішального бою.

Відомостей про втрати сторін у цій битві поки що не виявлено. Вирішенню вищезазначеної проблеми допоміг би розшук відповідних джерел у татарському відділі Головного архіву давніх актів у Варшаві, київських та Бахчисарайському архівосховищах.

Битва під Мартиновим 20 червня 1624 р. належить до найбільших перемог польсько-українських військ польного гетьмана Станіслава Конецпольського.

Увічнення цієї події у Новому Мартинові засвідчено встановленням хреста з огорожею у 1999 р. на горі Могила (284 м). в пам’ять про загиблих жінок і дітей в червні 1624 р. Мають причетність до цієї битви і давні могильні написи у згаданому урочищі [8, с. 170].

Література

татарин гетьман воєводство битва.

• 1. Битва під Мартиновим // Інтернет-ресурс. — Режим доступу: https://uk. wikipedia.org/wiki.
• 2. Гаврилів Б.М., Кісь Я. І., Педич В. П. Татарське лихоліття на Прикарпатті. Історична передмова до видання І. Левицький «Поражение татаров под Мартиновом в 1624 році» / Б.М. Гаврилів та ін. — Івано-Франківськ, 1998. — 40 с.
• 3. Галенко О. І. Кримський каганат — остання степова імперія на території України / О. І. Галенко // Економічна історія України: Історико-економічне дослідження в 2-х тт. — К.: Ніка-Центр, 2011. — Т 1. — С. 456−471.
• 4. Грушевський М. C. Історія України-Руси. — Т VII: Козацькі часи до року 1625 / М. С. Грушевський. — К.: Наукова думка, 1995. — 624 с.
• 5. Зіморович Б. Потрійний Львів. Leopolis Triplex / Б. Зіморович. Переклад з латинської Н. Царьової; Науковий коментар І. Мицька; Відповідальний редактор
• 0. Шишка. — Львів: Центр Європи, 2002. — 224 с.
• 6. Зубрицький Д. І. Хроніка міста Львова / Д. І. Зубрицкий / Переклад з польської
• 1. Сварника. — Львів: Центр Європи, 2002. — 640 с.
• 7. Мандзяк В. П. Битви української середньовічної та ранньомодерної історії / В. П. Мандзяк: довідник. — Львів: Літопис, 2011. — 430 с.
• 8. Паньків М. І. Текла кровця по Вкраїні (топоніми, легенди, перекази, та пісні про татарські напади на Прикарпаття з середини XV до початку XVm ст.) / І. М. Паньків. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2013. — 224 с.
• 9. Петрушевич А. С. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год / А. С. Петрушевич // Литературный сборник, издаваемый Галицко-русской Матицею 1872 и 1873. — Львов: Типогафия Ставропигийского института, 1874. — 700 с.
• 10. Смирнов В. Д. Кримское ханство под верховенством Оттоманской порты до начала XVm века // В. Д. Смирнов. — Санкт-Петербург: Университетская типография в Казани, 1887. — 768 с.
• 11. Яковенко Н. М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. М. Яковенко. — 2-е вид., перероблене та розширене. — К.: Критика, 2005. — 584 с.
• 12. Baranowski B. Polska a Tatarszczyzna w latach 1624−1629 / В. Baranowski. — Lodz: Lodzkie Towarzystwo Naukowe, 1948. — 134 s.
• 13. Bartoszewicz J.A. Stanislaw Koniecpolski. Hetman wielki koronny // Tygodnik Ilustrowany / J.A. Bartoszewicz. — Warszawa, 1863. — Т. VII. — S. 1−10, 235−236. — (№ 193, 6 czerwca).
• 14. Czolowski A. Z przeszlosci Jezupola i okolicy. Odb. z Przewod. nauk. i liter. / А. Czolowski — Lwow: Gubrynowicz i Schmidt, druk Wl. Lozinskiego, 1890. — 163 s.
• 15. Diaryusz sprawy zwyci^stwa nad Tatarami, otrzymanego roku MDCXXIV (1624), dnia dwudziestego czerwca, to jest w oktaw§ swi^tego Antoniego z Padwy. Przy tym list jegomosci pana hetmana koronnego polnego do krola jegomosci // Lwowianin, przeznaczony krajowym i uzytecznym wiadomosciom, wydany w pol^czeniu prac milosnikow nauk. Przez Ludwika Zielinskiego. — Lwow, 1841. — T. 1. — Zeszyt 6. — S. 136−140.
• 16. Diaryusz prawdziwy zwyci^stwa nad Tatarami, otrzymanego roku MDCXXIV (1624), dnia dwudziestego czerwca, to jest w oktaw§ swi^tego Antoniego z Padwy // Pam^tniki Koniecpolskich przyczynek do dziejow polskich XVII wieku / wydal Stanislaw Przylecki. Nakladem Leona Rzewuskiego. — Lwow: w drukarni Pitra Pillera, 1842. — S. 250−257.
• 17. Grabowski А. Starozytnosci historyczne polskie czyli pisma i pami^tniki do dziejow dawnej Polski, listy krolow i znakomitych m^zow, przypowiesci, przyslowia i t. p. Z r^kopismow zebral i przydal zywoty uczonych Polakow Ambrozy Grabowski. — Krakow, 1840. — 496 s.
• 18. Horn М. Chronologia i zasi^g najazdow tatarskich na ziemie Rzeczypospolitej Polskiej w latach 1600−1647/ M. Horn // Studia i materialy do historii wojskowosci. — VIII/1. — Bialystok, 1962. — S. 1−70.
• 19. Horn М. Walka chlopow czerwonoruskich z wyzyskiem feudalnym w latach 1600−1648. Cz^sc III: Opor chlopski w dobrach szlacheckich. Wyst^pienia wloscian przeciwko obcym panom / M. Horn. — Warszawa-Wroclaw, 1982. — 108 s. — (Studia i Monografie / Wyzsza Szkola Pedagogiczna im. Powstancow Sl^skich w Opolu; nr 75).
• 20. Jakoba Sobieskiego pami^tnik wojny chocimskiej, ksi^g troje / przel. z lac., zyciorysem autora i objasnieniami uzup. Wladyslaw Syrokomla. — Petersburg: Boleslaw Maurycy Wolff, 1854. — 78 s.
• 21. Kantemir Basza porazony, albo o zwyci^stwie z Tatar, przez Jego M. Pana Stanislawa Koniecpolskiego, Hetmana Polnego Koronnego, w roku 1624, dnia 20 czerwca, w oktaw§ s. Antoniego z Padwi, mi^dzy Haliczem a Bolszowcem otrzymanego // Pam^tniki Koniecpolskich przyczynek do dziejow polskich XVII wieku / wydal Stanislaw Przylecki. Nakladem Leona Rzewuskiego. — Lwow: w drukarni Pitra Pillera, 1842. — 452 s.
• 22. Korzon T. Dzieje wojen i wojskowosci w Polsce / T. Korzon. — T. 2: Epoka przedrozbiorow. — Lwow, Krakow, Warszawa: Wydawnictwo Zakladu Narodowego im. Ossolinskich, 1923. — 522 s.
• 23. Kronika Pawla Piaseckiego biskupa przemyslskiego. Polski przeklad wedle dawnego r^kopismu, poprzedzony studyjum krytycznem nad zyciem i pis-mami autora. — Krakow: W drukarni Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1870. — 338 s.
• 24. Krotki rys dziejow i spraw Lisowczykow, skreslil Maurycy hr. Dziedu-szycki. — Cz^sc III, rozdzial ІХ. — Lwow: Wydanie Zakladu Naukowego imienia Ossolinskich. Drukiem Jozefa Schneidera // Biblioteka Naukowego Zakladu imie-nia Ossolinskich, 1844. — T. ХІ - 358 s.
• 25. List jegomosci pana hetmana koronnego polnego do krola jegomosci // Lwowianin, przeznaczony krajowym i uzytecznym wiadomosciom, wydany w polaczeniu prac milosnikow nauk. Przez Ludwika Zielinskiego. — Lwow, 1841. — T. 1. — Zeszyt 6. — S. 139−140.
• 26. List jegomosci pana hetmana koronnego polnego do krola jegomosci (5 kart) // Pam^tniki Koniecpolskich przyczynek do dziejow polskich XVII wieku / wydal Stanislaw Przylecki.

Naktadem Leona Rzewuskiego. — Lwow: W drukarni Pitra Pillera, 1842. — S. 258−260.

• 27. Majewski R. Z problematyki walk z Tatarami w pierwszej potowie XVII wieku // Sobotka. Slqski Kwartalnik Historyczny. — Wroclaw. -1975. — Т. XXX. — Zeszyt 2. — S. 231−241.
• 28. Martynow // Stownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow stowianskich. — Warszawa: Filip Sulimierski i Wladyslaw Walewski, 1885. — T. VI: (Malczyce — Netreba). — 960 s.
• 29. Martynow // Encyklopedia wojskowa / pod red. Ottona Laskowskiego. — Warszawa, 1936. — Т. 5. — S. 382−383.
• 30. Pajewski J. Bunczuk i koncerz. Z dziejow wojen polsko-tureckich / J. Pajewski Poznan: Wydawnictwo Poznanskie, 2003. — 280 s.
• 31. Pismiennictwo polskie od czasow najdawniejszych az do roku 1830 z rqkopismow i drukow zebrawszy w obrazie literatury polskiej historycznie skreslonym przedstawil Wactaw Aleksander Maciejowski. — Warszawa: Naktadem i drukim S. Olgerbranda, 1852. — 406 s.
• 32. Podhorodecki L. Tatarzy / L. Podhorodecki. — Warszawa: Ksiqzka i Wiedza, 1971. — 405 s. — (Swiatowid. Biblioteczka popularnonaukowa).
• 33. Podhorodecki L. Stanislaw Koniecpolski ok.1592−1646 / L. Podhorodecki. — Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1978. — 456 s.
• 34. Podhorodecki L. Chanat Krymski i jego stosunki s Polskq / L. Podhorodecki. — Warszawa: Ksiazka i wiedza, 1987. — 359 s.